«Мерці»
— Вам не здається, що ми з вами вже десь зустрічалися?
— Цілком можливо, адже я буваю у багатьох місцях, — відповіла Віра, намагаючись проникнути за чорні скельця окулярів нової знайомої. Вона була впевнена, що бачить її вперше.
— Ні, я маю на увазі, зустрічалися колись давно.
Може, ходили разом у дитсадок чи до школи?
— Навряд чи. Я вчилася в інтернаті, — сказала Віра.
— Он воно що… Але це не має жодного значення, просто ваше обличчя здалося мені дуже знайомим.
— Ви, мабуть, дивилися одну з моїх передач.
— І навіть не одну! Ви дуже талановита журналістка. Прикро, що у вашого каналу така репутація…
Ви заслуговуєте на кращу кар’єру.
«Чортзна-що! — подумки обурилася Віра. — Ще одна божевільна вихователька на мою голову!»
— Ви нервуєте, — раптом сказала Ліліана. — Гадаєте, це пустопорожні теревені? А в мене до вас цілком конкретна пропозиція — я б хотіла запросити вас на роботу у свій відділ. Нам потрібні такі люди, як ви.
Працювати в респектабельному аґентстві було давньою Віриною мрією, але вона нічим не виказала своєї зацікавлености.
— Це досить несподівана пропозиція, — сказала вона. — Треба обміркувати…
— Я вас не кваплю.
Жінки ще трохи побалакали про погоду, про цей приємний ресторанчик, куди не пускають «усякий непотріб», про його небанальне оформлення. Жінка так і сиділа в окулярах, потягуючи крізь соломинку велику порцію мартіні з лимоном.
— І все ж, ми з вами десь зустрічалися. Можливо, й приятелювали… — замріяно сказала Ліліана. — Знаєте, як буває: побачиш людину, і з якихось закапелків па м’яті випливає щось таке тепле, приємне, хвилююче, чому й назви немає. Зазвичай, це буває, коли зустрінеш когось зі свого дитинства. У мене було багато друзів. Зв’язки дитинства — найміцніші. Золота пора…
— Так, — стримано погодилася Віра, для якої якраз саме ця «золота пора» не була безхмарною.
— Ми всі — родом з дитинства, — процитувала Ліліана. — Яка в цьому мудрість! Ви, до речі, де мешкали?
— В «царському селі», — відповіла Віра.
— О, який престижний район! Я також мешкала в іншому… Можливо, ми там бачилися?
— Навряд. Я майже ні з ким не спілкувалася, крім однієї сусідської дівчинки, яка потім померла після операції на серці. Тільки її й пам’ятаю.
Розмова почала зависати. Помітивши це, нова знайома поквапилась її припинити.
— Ну що ж, мені було дуже приємно познайомитися з вами. Ви не забули про мою пропозицію?